Katanian is the only one among us who has real army experience, not just hearsay, having completed a tour in Military Transport Aviation. Like me, he signed up in order to receive the desperately coveted housing benefit. Close-set dark eyes, hawk nose, and yellowish moustache in a bony face, he’ll talk your ear off about his beloved native Crimea, Hellenism, and the Silver Age. Prakhov, on the other hand, is not your ordinary Leningrader—shaved head, gloomy, and sarcastic, with a ponderous gaze from his grey eyes, acne scars on his cheeks, and muscles under his shirt. He looks like a wrestler about to go out on the carpet, but he can also quote Pasternak verbatim. Valerii says that Kolya’s father in Leningrad is a nonconformist poet.

After Rhodes—empty sea. The sun is seriously hot, and hyperactive Shalevich is already burnt. We are approaching Egypt, which means: Africa.

Port Said! We’re very close to the shore and can hear not only the muezzin but also a traffic cop’s whistle. A maze of creamy-grey buildings, palm trees, and blaring car horns. Dusk, and the air is cooling down. Some unidentifiable helicopters fly around insolently, examining us. Tomorrow we hit the Suez, and ships are thronging at the anchorage. We’re queued to enter the canal at the crack of dawn, aiming to exit while it’s still light.

“During our transit through the canal, stay in your cabins—out of sight!” Why the secrecy? We’re not spetsnaz… That evening, our group attends a briefing. “Okay, boys,” says a short, bald agent with colourless eyes, “I’m your minder. Now, I won’t be giving you all a lecture; you know the score. But you saw the ’copters, right? That’s just the beginning. Over there, the scrutiny will really be up close.” “You mean, hardbody Mata Haris?” Shalevich gestures wickedly. “Or the male variety,” replies the agent, unsmiling. “Depends on your luck.”

Basically, socialism is being widely discredited worldwide. The old dog Reagan wants to prove that it’s not a drought in Ethiopia but war—and blame us for it (the “Evil Empire”). Therefore, our objective is to present as civilians, resist provocations, and report any suspicious encounters. No unauthorized contact with Westerners. Identify US sympathizers among the locals. For the enemy, the famine in Ethiopia is a big photo op. But for us it’s an ideological battlefield. 

* * *

It was full-on hell and despair until the end of October, when the BBC descended. Then everything changed, and the first Hercules transport plane landed within a week.

So what happened? The report was shown on the news. We heard that telephone lines in Europe and North America were jammed for days, with tens of thousands of people donating money… And in England a whole lineup of singers like Sting, Phil Collins, George Michael, Boy George, and about 30 others recorded a single, “Do They Know It’s Christmas?” The organizer and inspiration behind the idea, Bob Geldof, made a public promise that every penny would go to help the children of Ethiopia, and the Iron Lady was compelled to exempt the record from sales tax. All the radio stations played the star-studded hit. When we heard it, Carole sobbed inconsolably, and no wonder: for such a long time it was just her. Nobody else could be bothered—and suddenly, now this explosion of awareness and help. […]

Kolya and I have a double room at the Soviet base, furnished with two low and hard Ethiopian beds, a rickety table, and two stools. Compared to the usual Soviet Army facilities, our toilet and shower are the height of luxury. The mess is outdoors, under a corrugated metal roof. This roofing sheet, locally called korkoro, is the most valuable construction material in Ethiopia; also tin cans and any kind of tinplate. Our kitchen staff, consisting of one ensign and two soldiers, strives only to be clean and disease-free. We are fed buckwheat kasha, macaroni, stewed meat, and Georgian tea, cheapest sort—all the food is Soviet Army issue. The water is generously chlorinated, but sometimes we get the runs anyway; the RAF boys call it “The Emprah’s Revenge.”

* * *

It’s later in the afternoon, and the wind has picked up; I can tell from the faces of those at neighbouring tables that the weather is getting worse. I’m sitting on the terrace of a small bar with a view of the sea and the town’s only attraction, St. Michael’s Church. Between us is a ravine littered with broken crates (which would have long since been filched for hovels in any other place, but in a port there’s no shortage). On the other side and a little down from the church, some people in a courtyard are playing bingo, with two rows of tables and an electric scoreboard. 

I remember my beer and take a gulp from the bottle. Straight from the freezer it had been covered with frost, but that was five minutes ago. 

There could hardly be a better example in the world of the vanity of life than a bottle of beer in an Aseb bar without air conditioning. If you decide to draw out your pleasure, the bottle starts swimming right before your eyes as its contents come to match the temperature of the ambient air. But if you drink it all right away, the precious liquid evaporates through your pores so swiftly that you don’t have time to feel a damn thing. A mere five minutes ago I still had cash and the anticipation of 330 ml of tasty cold beer. Now? Zilch. 

The pretty church looks wilted under the weight of the clouds. All day long the daylight had draped her in colours, lilac-pink to lemony to light green, but now she stands dark as a sailor’s widow. The sea has kept a morose silence, only far away on the horizon a line of whitecaps is beginning to churn. It doesn’t look like a storm. “Aw, zeynab. Tillik zeynab.” Yes, rain. Big rain.

The bar owner comes out on the terrace, rolls up and firmly ties the awning, shutters the windows, and stands on the threshold, hesitating. He’s reluctant to drive away his customers. “We only get this once every 10 years. But what a downpour!” 

Bingo!! A white ribbon flashes across the horizon like a power surge. The scoreboard and the string lights die out, and the first thunder rolls over the sea. The caller lugs his control board toward the tented buffet, and the players rush there also. But there isn’t enough room, so the ones at the back dash down the ravine and up the opposite slope toward us. A white wall rises up immediately behind them, so they look like they’re running from a different dimension.

A young couple is the first to reach the terrace. The girl is laughing hysterically, covering herself with her hands—her gauze dress is sticking in all the wrong places. Twenty or so people, panting and smeared in mud from top to toe, follow on their heels and cram into the bar. Standing at the side of the doorway, I see that others are less fortunate, as the slope turns into a churning brown stream in an instant. The church disappears from sight, as do the courtyard, the footpath, and the sea. From behind the murky curtain, we hear snatches of human cries as they lose hold of the undergrowth they’d grabbed onto. A dog yelping in terror and empty plastic canisters sweep past us into the ravine. 

Next to me, an elderly man in foggy lenses keeps shaking his head and whispering something. From time to time he sticks his hand outside to wipe the mud from his shirt, but the rain pelts down so hard that his palm comes back empty. 

“What did you say?” I can’t help asking. He takes off his glasses, and I see only then that it isn’t sweat or rain running down his face. “The grain,” he says, looking at me with red eyes. “All that grain in the port, it’s done for.”

::

When Andrii got there in the morning and Roberto helped him to cross the reinforced cordon, he was struck by the scale of the damage. “They never bothered cleaning the drains,” his Cuban contact snorted. “Figured they weren’t ever used here.” 

He no longer asked himself why the people in a country ravaged by famine related so differently to those dying of starvation. And to food. Ethiopia was the Soviet Union writ small. “No taiga? Well, there’s a jungle instead, and as for the rest, take your pick. The highest mountains on the continent, elevation nearly five thousand metres; deserts, savannah, the sea, the Nile. You couldn’t find a more diverse corner of Africa. And almost a hundred nations and tribes. An empire! Indeed, were they not eating apricots in Tashkent while those under siege in Leningrad had to gnaw at frozen corpses?” 

The water was knee-high everywhere. The three-metre stacks of bagged wheat in several rows had created a dam all along the quay and beyond the port; in places, the water was waist-high. He thought as he counted the bags out of habit, “The lower rows are hopelessly soaked—and there’s no one to pour it out of the bags, dry it, and reload it. Plus the water has nowhere to go; it’s going to be absorbed by the grain. After a day in this searing heat, it’ll start rotting. How many thousands of tons…”  […]

The first day, the port was paralyzed. Then the clerks returned to their desks and Andrii continued his torturous rounds. Work resumed at the shipping container terminal, and the water was finally channeled away and pumped out. 

On the third day, having gathered the necessary signatures, Andrii went to see “his” clerk. Mulugeta, a round-faced young man with a dainty mustache, was whaling away with a stamp, humming a ditty. Two Ethiopians and a white girl in a Molson Canadian T-shirt stood before him, waiting. A Sikh with a greying beard sat in the visitor’s chair, staring at the far corner of the room with the expression of someone conserving his prana even on eyelid movements. 

Mulugeta gave Andrii a cheerful nod. “Finished? You will have to wait.”

“Do I have a choice? In this heat, I’d rather be in here with your air conditioner, anyway.” 

Hearing English, the young woman turned around, smiled affably, and held out her hand. “Hi. I’m Raya Kleparchuk. Toronto, Ontario.” She leaned toward him and added quietly: “They can drive you nuts, can’t they?” 

That’s when he saw her red coral necklace—almost local, but not. “You can say that again,” he replied; and then, in Ukrainian, “I’m Andrii Volynsky, from Kyiv, Ukraine.”

For a moment she was still, looking at him blankly, as though trying to recall a face. Suddenly, she began to cry. It was so unexpected that Andrii was at a loss.

“Sorry.” Then, in Ukrainian, “It’s my nerves. I’ve been trying for three days to clear my container. These jerks are driving me crazy. I should say, these bureaucrats—”

“What’s your problem? With the container, I mean.”

“It’s not the container that’s the problem, it’s customs—even though all the goods are for the famine victims. Last time, we sent our Girma and it took him two weeks to clear it. So I came this time, thought it would be quicker. No doubt this honourable Indian gentleman is here for the same reason.” 

The Sikh rose from the chair, took his papers expressionlessly, and put out his hand; the clerk bowed his head respectfully, and the gentleman left. Raya and Andrii took a step forward. Mulugeta glanced at Andrii meaningfully and then frowned, showing that he was busy. 

“And why is he so friendly with you?”

“I gave him a valuable gift yesterday. Selected works by the leader of the global revolution—in Amharic.”

“You’re joking.”

“Not at all. It turns out he’s about to take his exams in their Communist Party education system, and for him this book is a real advantage, because everything they have is only in English, which he’s not great at.” […]

Mulugeta piped up. “Hey, where are you guys really from? What language is that?”

They hadn’t noticed that he was waiting. 

“Tell him it’s none of his damned business.” 

“Raya, that is not the way to get our clearance documents.”

“Big shot.” She switched back to English. “All right, comrade. We’re speaking Ukrainian. Never heard of it, have you? Ukraine’s a nation of fifty-two million in Europe. Plus two million in North America. This fellow’s from the old country. Incidentally, they call it ‘the breadbasket of the Soviet Union.’ Me, I’m from the wrong side of the family.” 

Mulugeta sighed. “We also have two million countrymen in North America. Including my own brother.” 

They left with their customs warrants signed and stamped, not believing their good fortune. 

“You charmed him! I was hoping for tomorrow at best.”

“I am entitled to preferential treatment as a Canadian citizen, aren’t I? Did you see the wheat in the port?” 

“I deliver it.”

“You what?”

“I deliver it. Transport it, on trucks, all over this country.” 

“You’re pulling my leg. You work for them as a driver?”

Andrii laughed. He liked her. “As an interpreter, with one of the Soviet Relief teams. So?”

“So nothing. Get in, this is my vehicle,” she said, pointing at a pickup. “I thought you were from their embassy. I’d even decided that you’re genuinely Ukrainian, because your accent sounds like you spoke it at home. Look, you’re not KGB, are you?” 

“Sure. Just operating under this sophisticated cover. A KGB officer who hoofs it all across Aseb every morning to obtain his hardtack and noodles.”

“Who knows with you guys.” 

“Seriously, no connection to KGB. They did try to recruit me, though.” […]

Raya slowed down. “You know, we cleared a big hurdle today. Let’s celebrate! My treat.”

“Why yours? Really, it’s me who owes you.”

“Not me—thank Comrade Lenin.”

“We’ll consider it our joint accomplishment. Your feminine charms and the progressive theory of Marxism-Leninism.”

“Thank you kindly! At least you put my feminine charms first. Coming from a Soviet muzhik, this must be a compliment. Now, we have to turn here.”

She almost ran over a goat and braked in front of a bar with a sign that read, “AIR CONDITIONER WORKING.” 

“The lady knows her way around the city.”

“It’s because my hotel is close by.”

Raya ordered yebeg wot—lamb stew—and beer. The boy brought four bottles at once and a bowl of roasted barley.

“Ah, excellent. So, you haul grain to resettlement areas? Sorry if I said something wrong back there. When I’m with my patients, it’s all good, no time to think. But today reminds me that we’re here working for the devil.”

“Why the devil?”

“Because there is no famine.”

“How do you mean?”

“This isn’t a famine, Andrii. It’s a holodomor.”

Strange feeling. As though a hand reached into his guts and stirred its fingers in there.

Катанян щойно відслужив у військово-транспортній авіації (ВТА) і єдиний серед нас знає армію не з балачок. Їде, як і я, по власну хату. Корінний кримчанин — прищулені карі очі, орлиний ніс і жовтуваті вуса на костистому обличчі, закоханий у свою Кіммерію, еллінізм та «срібну добу». Прахов — незвичайний ленінградець. Бритоголовий, хмурий, саркастичний. Сірі очі, важкуватий погляд. На щоках ходять жовна, під футболкою м’язи. Схожий на борця перед виходом на килим. Водночас вільно цитує Пастернака. Валера каже, Колин батько — ленінградський поет-нонконформіст.

Після Родоса море спорожніло. Сонце пече не на жарт, активний Шалевич устиг згоріти. Підходимо до Єгипту, а значить — до Африки.

Порт-Саїд! Ідемо зовсім близько від берега. Чути не те що муедзина, а й регулювальника. Безладна сіро-жовта забудова, пальми, вереск клаксонів. Сутеніє. Свіжішає. Завтра — Суецький канал. До нас підлітають і зухвало роздивляються чиїсь вертольоти. На рейді штовханина — формується караван. Рано-вранці маємо ввійти в канал і пройти його засвітла.

«Під час проходження каналу сидіти по каютах! Не світитися!» Для чого така секретність? Ми ж не спецназ. А ввечері нашу групу викликали на інструктаж. «Так, хлоп’ята, — сказав невисокий лисий дядько з водявими очима, — я ваш особіст. Лекцій не читатиму, всі грамотні. Вертольоти бачили? Це поки що квіточки. ТАМ вами зацікавляться впритул». «Шпигунки з міцним тілом?» — єхидствує Шалевич. «Або шпигуни, — без усміху відказує дядько. — Кому як пощастить».

Якщо коротко: триває масштабна дискредитація соціалізму. Собака Рейґан прагне довести, що в Ефіопії — не посуха, а війна, і в усьому винні ми, «імперія зла». Наше завдання — представлятися цивільними, давати відсіч і повідомляти про підступи. Жодних несанкціонованих контактів із західниками. Виявляти симпатиків США серед місцевих. Для наших ворогів голод в Ефіопії — це велике шоу. А для нас — фронт ідеологічної боротьби.

* * *

То було пекло і повна розпука. Аж наприкінці жовтня сюди нагрянуло Бі-Бі-Сі. І вже за тиждень усе змінилося й сів перший “геркулес.” 

Що ж сталося? Репортаж показали в новинах. Кажуть, кілька діб потому телефонні лінії в Європі та Америці горіли від перевантаження: десятки тисяч людей переказували гроші, диктували номери рахунків… А в Англії вийшов сингл “Чи знають вони, що вже Різдво.” Співає ціла бригада: Стинґ із Polіce, Філ Коллінз із Genesіs, Джордж Майкл, Бой Джордж і ще десь 30 інших. Боб Ґелдоф, організатор та ідейний натхненник акції, публічно пообіцяв, що кожний пенс піде на допомогу дітям Ефіопії, і Залізна Леді мусила звільнити продаж платівки від податку! Усі станції крутять “зоряний хіт.” Коли ми його слухали, Carole розридалась і ніяк не могла заспокоїтися. Це ж не жарт — стільки часу до неї нікому не було діла, і раптом такий вибух. […]

Ми з Колею маємо “двокоєчний нумер.” З меблів — два ефіопських (низьких і твердих) ліжка, саморобний стіл і по табуретці, але є туалет і душ! Їдальня надворі, під навісом з коркорó. Так тут називають дахову бляху — найбільш цінований в Ефіопії будматеріал, а ще консервні бляшанки, власне, будь-яку жерсть. 

Наша кухня — прапор і двоє солдатів — старається, передусім, щоб чисто й без зарази. Гречка, макарони, тушняк, чай грузинський 2-го сорту. Усе армійське, з Союзу. Воду хлорують нещадно. Та час до часу все одно нападає бігунка. The Emprah’s revenge, жартують хлопці з RAF. “Помста імператора.”

* * *

Надвечір вітер посилився, і по обличчях сусідів я зрозумів, що погода псується. Я сидів на терасі невеличкого бару з видом на море та єдину місцеву пам’ятку, церкву Св. Михайла. Нас розділяв вибалок, закиданий уламками тари (деінде їх давно уже розмели б на халупи, але тут порт, і цього добра вистачає). На тому боці, трохи нижче від церкви, на майданчику з двома рядами столиків та електричним табло грали в бінго. 

Я згадав про своє пиво й ковтнув із пляшки. Щойно з морозильника вона була в пухкому інеї, але відтоді минуло п’ять хвилин. 

На світі мало наочніших прикладів марноти буття, ніж пиво в асебському барі без кондиціонера. Якщо ти вирішив розтягти кайф, пляшка обпливає на очах, а вміст стає тієї ж температури, що й навколишнє повітря. Якщо ж випиваєш усе зразу, дорогоцінна волога вийде крізь пори так стрімко, що ти не встигнеш нічого відчути. Ще п’ять хвилин тому я мав півтори бири й передчуття 0,33 смаковитого холодного пива. А тепер – пшик. 

Красуня церква зів’яла під тягарем хмар. Цілий день вона міняла наряди, від бузково-рожевих до лимонових і салатових, а зараз стояла чорна, як моряцька вдова. Море зберігало похмуре мовчання, лиш ген край неба закипали баранці. На шторм не схоже. Невже дощ? «Ау, зейнаб. Тиллік зейнаб». Так, дощ. Великий дощ.

Власник бару вийшов на терасу, скачав і міцно прив’язав тента, позачиняв віконниці й нерішуче став на порозі. Йому не хотілося проганяти відвідувачів. «У нас таке буває раз на десять років. Та вже як уперіщить…» 

Бінго!!! Біла нитка крайнеба спалахнула, як від стрибка напруги. Табло й гірлянди згасли. Над морем розлігся перший грім. Масовик потеліпав пульта з-під благенького навісу під козирок буфетної стійки, туди ж, мов обпечені, кинулися гравці. Але всім місця не було, і задні сипонули в ярок і вгору схилом. 

За ними відразу виросла біла стіна; здавалось, вони біжать до нас з іншого виміру. Першою дісталась тераси молода пара. Дівчина істерично сміялася й затулялась – її марлеве платтячко прилипло в усіх місцях. Слідом, з ніг до голови вимазавшись глиною, до бару набилося ще зо два десятки мокрих, захеканих людей. Стоячи край одвірка, я бачив, що іншим поталанило менше: схил за мить перетворився на клекітливий бурий потік. Церква зникла. Майданчик, стежина, море – нічого цього вже не було. Кілька секунд із мутної завіси долинав репет – люди хапались за чагарі. Згори повз двері пронесло пса, що вискотів од жаху, та порожні пластмасові каністри. 

Поруч зі мною літній чоловік у запітнілих окулярах хитав головою і щось шепотів. Час до часу він виставляв за поріг руку, щоб замити бруд на сорочці, та дощ лупив з такою силою, що долоня верталась порожньою. 

«Що ви сказали?» – не витримав я. Він зняв окуляри, і тільки тоді я побачив, що в нього по щоках течуть не вода й не піт. «Хліб, – відповів він, дивлячись на мене червоними від сліз очима. – Весь той хліб у порту. Йому кінець».

[К]оли вранці Андрій дістався порту й завдяки Роберто минув посилений кордон, він був уражений розмірами шкоди. «Ніколи не чистили дренаж, – пихнув кубинець. – Гадали, воно тут ні до чого». 

Він уже не питав себе, чому так по-різному в країні, де лютує голод, ставляться до вмираючих від голоду. І до їжі. Ефіопія – це Союз у мініатюрі. Нема тайги? То замість неї джунглі. А все інше – будь ласка. Гори під п’ять тисяч, пустелі, савана, море, Ніл. Іншої такої різної Африки не знайти. І майже сто племен та народів. Імперія. Що, поки в Ленінграді обгризали мерзлі трупи, у Ташкенті не їли урюк? 

Навкруги по коліно стояла вода: триметрові штабелі мішків із зерном, що тяглися кількома рядами вздовж причалу й далі за межі порту, не давали їй піти. Подекуди вона сягала пояса. Нижні ряди безнадійно підмочено – хто тут стане висипати, сушити, перелопачувати? Воді подітись нікуди – її вбере збіжжя. День на цій спеці, і воно почне горіти. А це тисячі тонн, думав він, звично рахуючи мішки. […]

Першу добу порт було паралізовано. Потім клерки повернулися за столи, і Андрій продовжив своє ходіння по муках. Відновилися роботи на контейнерному терміналі. Почали відводити й відпомповувати воду. 

На третій день, отримавши, нарешті, перепустку та зібравши всі підписи, Андрій повернувся до «свого» клерка. Мулюґета, кругловидий парубійко з вусиками, колотив печаткою, наспівуючи якоїсь триндички. Перед ним стояли двоє ефіопів та білява дівчина в майці Molson Canadian. У кріслі для відвідувачів сидів сикх із чорно-білою бородою, уп’явши очі в протилежний кут зали з таким виглядом, наче заощаджував прану навіть на рухах повік. 

Мулюґета весело кивнув Андрієві. 

– Finished? Закінчили? Доведеться почекати.

– Do I have a choice? Хіба я маю вибір? У таку спеку краще біля вашого кондиціонера. 

Дівчина повернулася, приязно усміхнулась і простягнула руку: 

– Hi, I’m Raya Kleparchuk. Привіт, я Рая Клепарчук. Торонто, Онтаріо.

А потім нахилилась і тихо додала: 

– Сan drive you nuts, can’t they? Очманіти від них можна, правда? 

І тут він побачив її коралі – майже як місцеві. 

– You can say that again. Правда. А я Андрій Волинський. Київ, Україна.

Якусь мить вона нерухомо дивилась на нього, злегка суплячи брови, наче згадувала забуте обличчя. І раптом розплакалася. 

Від несподіванки Андрій зніяковів.

– Sorry… Це нерви. Я вже третій день отримую свого контейнера. Ці лайдаки п’ють мою кров. Я хотіла сказати, ці бюро… […]

– А які у вас проблеми? З вантажем, тобто.

– Проблеми не з вантажем, а з митницею, хоч усе це для голодуючих. Минулого разу ми відрядили сюди нашого Ґирму, то він того контейнера отримував два тижні. То тепер поїхала я, гадала, так буде швидше. Не сумніваюся, цей поважний індійський пан тут з тієї самої причини. 

Сикх підвівся, узяв папери, не змінюючи виразу обличчя, простягнув чиновникові руку – той шанобливо схилив голову – і пішов. Рая та Андрій просунулися ще на метр. Мулюґета глянув на Андрія й ворухнув бровами – мовляв, справи йдуть, контора пише. 

– А чого це він з вами такий приязний?

– Я вчора зробив йому цінний подарунок. Вибрані твори вождя світової революції амхарською мовою.

– Ви жартуєте.

– Анітрохи. Виявилося, він якраз має складати іспит в їхній системі партійного навчання, і ця книжка для нього просто скарб, бо в них усе тільки англійською, а йому це важкувато. […]

– Гей, а ви направду звідки? – озвався Мулюґета. – Яка це мова?

Вони не помітили, як підійшла їхня черга.

– Скажи йому, це не його собача справа. 

– Раю, так він ніколи не дасть нам наші папери.

– Бач, яке цабе… All right, comrade. We’re speaking Ukrainian. Never heard of it, have you. Ukraine’s a nation of fifty-two million in Europe. Plus two million in North America. The gentleman’s from the old country. Incidentally, they call it ‘the breadbasket of the Soviet Union.’ Me, I’m from the wrong side of the family. 

Мулюґета зітхнув.

– We also have two million countrymen in North America. My own brother, too.… 

 Вони вийшли надвір з дозволами на вивезення, не вірячи своєму щастю. 

– Ти його причарувала. Я розраховував на завтра.

– Але ж я маю право на якісь пільги як громадянка Канади? Ти бачив збіжжя в порту?

– Я його вожу.

– Ти його що?

– Вожу. Транспортую. На вантажівках. По всій країні. 

– Не дури мене. Ти робиш у них драйвером?

Андрій розсміявся. Вона йому подобалась.

– Інтерпретером. У нашій Допомозі. А що?

– Та нічого… Сідай, це моя «тойота», – показала вона на пікап. – Я гадала, ти з їхньої амбасади. Спершу навіть вирішила, що один з наших – бо акцент такий, коли в родині ще розмовляють українською. Слухай, а ти не KGB? 

– Авжеж. Це таке хитре прикриття. Офіцер КДБ щоранку теліпається пішки через весь Асеб по сухарі та макарони.[1]

– Хто вас знає… 

– Серйозно. До КДБ стосунку не маю. Хоч і агітували. […]

Рая пригальмувала. 

– А знаєш, ми сьогодні таку справу зробили! Let’s celebrate. Давай відсвяткуємо. Я частую.

– А чого ти? Я й так завдяки тобі, можна сказати…

– Не мені – товаришеві Леніну.

– Вважатимемо це нашим спільним успіхом. Твоя жіноча чарівність і передова теорія марксизму-ленінізму.

– Красно дякую, що хоч поставив мою жіночу чарівність попереду. Від чоловіка з Радянщини це, певно, комплімент. Так, тут треба скрутити.

Вона ледь не переїхала козу й загальмувала біля бару з написом «ПРАЦЮЄ КОНДИЦІОНЕР». 

– Пані знає місто.

– Це тому, що мій готель поряд. 

Рая замовила єбег вот – печеню з ягняти – і пива. Хлопчина приніс зразу чотири пляшки та мисочку смаженого ячменю. 

– О, знаменито. То ви возите переселенцям хліб? Ти пробач, коли я зайвого наговорила. Поки я з пацієнтами, усе добре. Нема часу думати. А тут згадую, що ми працюємо на диявола. 

– Чому на диявола?

– Бо ніякого голоду нема. 

– Тобто як нема?

– Це не голод, Андрію. Це – голодомор. 

Дивне відчуття. Ніби хтось занурив йому в нутрощі руку й поворушив там пальцями. 

1. Добре, товаришу. Ми розмовляємо українською. Ти, певно, про таку й не чув? Україна – це країна в Європі, 52 мільйони населення. І ще два мільйо ни в Північній Америці. Цей пан із «старої країни». Її, до речі, називають «житницею Радянського Союзу». Ну, а я з непутящої гілки роду (англ.).

Synhayїvs’kyi, Serhii. Doroha na Asmaru. 2nd ed. Kyiv: Komora Books, 2023. Originally published 2016.